Ви бачили як вмирають люди? Вони бачили. Вони відчували. Вони самі вмирали. Вони пухли від голоду і боролися за життя; боролися і пухли… Кожного з них окремо ми не знаємо, але завжди пам’ятаємо. Пам’ятаємо ми завжди, а от згадуємо, на жаль, здебільшого, у річниці трагедії.
Переглядаючи та аналізуючи друковані медіа, натрапила на статистику, яка обурює. Як виявилося за загальнонаціональним опитуванням, 2% українців навіть не чули про Голодомор, а 53% – знають “у загальних рисах”. Про яку самосвідомість нації можна говорити?! 60% про Великий Голод довідуються від ЗМІ; разом з тим 48% дізнаються від родичів. 64% звинувачують тогочасну владу, але подумайте про 36%, які так не вважають. Після перегляду наступних данних, я вже не обурювалася, а просто засмутилася. Опитування було проведено серед вікової категорії “старші 18”. Це що виходить? Люди, чиє життя почалося найближче до Голодомору, не знають про нього толком нічого? Що тоді вже можна думати про молодше підростаюче покоління?! Останні цифри все-таки вселили в мене надію. “Усього опитали 2000 респондентів.” Хочеться вірити, що опитали просто не тих людей, а справжня статистика зовсім інакша. Хочеться вірити, що усі, хто вважають себе українцями, знають про страшну трагедію свого народу, і не “у загальних рисах”.
Щодо публікацій у пресі, то за останні два роки важко знайти статті про Голодомор (замітки не розглядаю). У львівських архівах, як виявилося, таких матеріалів обмаль. Найчисельніший список статей про Великий Голод (за моїми підрахунками) у газет “Урядовий кур’єр” та “Україна молода”. П’ять і шість матеріалів відповідно. Ще чотири аналітичні праці знайшла у різних частинах альманаху “Гілея”.
“Україна молода” публікувала статті про спогади тих, хто пройшов кріз голод і вижив («Спротив геноциду», «Ви будете ще рачки лізти в колгосп», «За що ж карав ти, Боже, сім’ю нашу?», «Колосок з 33-го року», «Наші родичі попали під польське ярмо, а ми – під радянське», «Голодомор зачепив своїм чорним крилом і Донбас»). У тексті статті Точкового «За що ж карав ти, Боже, сім’ю нашу?» міститься ще й поезія. Загалом, розповіді очевидців вражають читачів і їх оцінюють набагато краще за сухий текст “замітки-вшанування”.
“Урядовий кур’єр” в свою чергу друкував статті на основі документів («Апокаліпсис українського народу», «Жах, що з тобою все життя. Голодний гопак 1933 року (мовою документів)», «Жителі Західної України прагнули хоч якось зарадити страшному голоду») та огляди експертів-істориків («Метою голодоморів було придушення українського селянства», «Кордон між життям і смертю»). У окремому блоці згадали також перший роман про Голодомор, навели цитати з роману Самчука “Марія”.
“Гілея” до теми Голодомору поставилася більш глобально і охопила теми мистецтва («Візуальна культура пам’ятників жертвам голодомору в України»), політики («Голодомор 1932-1933 років в Україні як політико-економічний інструмент для підкорення українського народу радянською владою», «Голодомор 1932-1933 років як інструмент політичної диктатури») і історичної перспективи («Голод 1932-1933 років в національній пам’яті: сучасний вітчизняний історіографічний екскурс»).
Також натрапила на статтю у журналі “Дзеркало тижня” «Велич і трагедія Джеймса Мейса». Напевно, це одна з небагатьох статей про дослідників теми Голодомору. Ще одна стаття варта уваги: «В Росії книги про Голодомор прирівнюються до екстремізму». “Журналіст України” опублікував статтю, яка є на сайті “Історичної правди” і зчинила серед читачів масу нерозуміння і це видно у абсолютно полярних коментарях.
Період замовчування давно минув. Гласність поширювалася ще з другої половини 1980-х років. Офіційної цензури у нашій країні немає. Чому ж тоді згадки трапляються лише у листопадову суботу? Чому більшість символічно запалює свічки, а потім, забуваючи про те, заради чого це було зроблено, сідає і набиває свої шлунки до відвалу? Пам’ять повинна жити в нас самих. Якщо вона усього лише показова і не базується на глибокому внутрішньому усвідомленні, то вона нічого не варта.
Автор: Валентина Рущак