Подумати тільки, яке величезне щастя випало на долю післявоєнних поколінь – десятиліття мирного життя. З кожним роком ми все далі і далі йдемо від пори Другої Світової Війни, але були в нашій історії і трагічні сторінки …
Війна – це завжди трагедія, біль, випробування і втрати. Минуло більш ніж сімдесят років, але ця тема досі не забута: знімаються фільми, присвячуються книги подіям тих страшних років. Війна – справа жорстока. Це величезна душевна рана в людських серцях. Почалася та страшна трагедія 1 вересня 1939, а закінчилася тільки через шість років, через шість важких років – 2 вересня 1945 року. Під час війни наш народ втратив понад тринадцять мільйонів людських життів.
Що покоління, яке не жило у той час, може знати про Другу світову війну? На превелике щастя, ми про неї знаємо лише з чуток: з підручників і книг, за переглянутими документальними та художніми фільмами. Але наші попередники були учасниками тих подій. Велика була мужність і великий гнів. Захищали найдорожче, що було. Нічого святішого, ніж боротьба за свободу, людство не знало. Весь народ піднявся на боротьбу з загарбниками.
Йшли воювати і старі, і молоді. Солдати безстрашно йшли захищати рідні терени. Вони тоді не знали про те, що війна не скоро закінчиться. Кожна сім'я перенесла на своїх плечах, в тій чи іншій мірі, страждання тих років. Народ об'єднався і вів боротьбу, героїчно захищаючи свою землю і своє право на вільне і щасливе мирне життя. Хтось бився в боях, хтось підтримував бійців, але всі згуртувалися, люди різного віку і різних національностей перетворилися на одне велике ціле, роблячи все заради перемоги.
Скільки дітей тоді залишилися сиротами, а жінок вдовами! Занадто багато болю і горя сім'ям принесла та війна. Але більшість людей, з покаліченими долями, продовжували жити і боротися далі за світле майбутнє своїх нащадків. Працювали у дві-три зміни, допомагаючи бійцям. Про тих, хто виявився зрадником, хоч такі й були, мені чомусь не хочеться й згадувати. Схиляємося перед тими, хто безстрашно відвойовував рідну землю. Вони гинули, не думаючи про себе, а дбали лише про мирне життя своїх рідних, люблячи їх і захищаючи.
Скільки жаху довелося перенести людям! Їх катували, знущалися, вивозили до концтаборів, винищували масово. Але вони стійко виносили всі біди і утиски, вони терпіли нелюдські тортури в гестапівських катівнях, вони пухли від голоду і падали замертво від холоду, на їхніх очах помирали близькі їм люди, вони свідомо йшли на загибель, залишаючись каліками або гинучи, вони знемагали від утоми, але безперервно працювали, вони рятували безнадійно поранених, вони пережили неможливе …, але ВОНИ вистояли і перемогли! Любов до рідного краю була настільки велика і сила духу була настільки непохитна, а віра в перемогу сильна, що таки настав довгоочікуваний кінець війни.
Героїчну історію, подвиги дорослих і дітей, багато з яких віддали своє життя за мирне, щасливе дитинство їхніх нинішніх ровесників, повинен знати і пам'ятати кожен з нас. Коли настав час тривоги, коли над рідною землею нависли зловісні хмари, дорослі люди, відклавши свої справи, піднялися зі зброєю в руках, щоб відстояти свої завоювання і право на мирне життя. Діти встали з дорослими плечем до плеча і теж взяли в руки зброю. Жахливо подумати, що у цій трагедії брали участь школярики та студенти.
Патріотичний порив дітей був такий високий, що попри всі протести дорослих, які намагалися захистити їх від небезпеки, вони всякими правдами і неправдами приєднувалися до військових частин, стаючи синами і дочками полків. Вони були часом незамінні як розвідники, зв'язкові, медсестри, підривники. Багато з цих хлопців удостоєні високих нагород.
Багато хлопчиків і дівчаток за покликом своїх юних сердець стали підпільниками, прийшли в партизанські загони, щоб помститися ворогові за смерть батьків і братів, за зганьблену честь матерів і сестер, за спалені житла – за всі злодіяння, скоєні в окупованих районах. Юні партизани проникали в найнебезпечніші місця і з честю виконували свої бойові завдання.
Їх було багато, дітей-героїв, і всі вони були різні, кожен зі своїм характером, звичками, схильностями. І кожен по-своєму проявляв себе в критичних ситуаціях. Але є у них чимало спільного. Спільні риси і те, що їх ріднило, – відданість рідному краю, моральна чистота, готовність до подвигу. Часто ставали партизанами брати і сестри, дружини і чоловіки, батьки і діти. Воювали сім'ями.
Як вже було сказано, чимало зроблено поза межами боїв. Жінки та підлітки стали головною силою на трудовому фронті. Підлітки замінили на заводах і фабриках своїх батьків, старших братів і сестер. Часто до верстата прилаштовували підставки, ставили ящики, щоб юний робітник міг дотягнутися до важелів управління. Вдень і вночі працювали вони у машин і верстатів, випускаючи продукцію, потрібну фронту і тилу, наближаючи годину довгоочікуваного кінця протистоянь. По-фронтовому трудилася молодь і на селі. Адже потрібен був хліб. Школярі допомагали дорослим ростити і збирати врожай. Вони прополювали посіви, косили сіно, прибирали овочі. І це були не поодинокі факти.
Маленькі герої і героїні в нерівному поєдинку з жорстокими і підступними ворогами гинули. Ті, хто, на щастя, вижив розповіли про все, що їм довелося пережити, про свої і чужі подвиги. У суворі дні війни діти сорокових років виявилися гідними синами і дочками своїх батьків, плечем до плеча з якими вони билися за честь, свободу і незалежність своєї Батьківщини.
Потім, звичайно, був довгий процес відновлення. Страшні сліди залишила війна. На території України в руїни і попелище було перетворено сотні міст і тисячі сіл. Але впоратися з розрухою і налагодити побут, напевно, було простіше, ніж залікувати душевні рани. Стерти з пам'яті все пережите за ці страшні роки війни виявилося неможливим. Кожен день, кожен рік здавався сторіччям. Дорогою ціною дісталася перемога. Світ втратив мільйони кращих синів і дочок, які віддали своє життя.
Про той час написано достатньо літератури, знято фільми. Але чи передали весь біль і страх, які випали на юні плечі? Ми лише можемо, здригаючись, уявляти звірства ворогів і смертельну небезпеку, які переживали діти на війні. Вони брали приклад зі своїх батьків, старших братів і сестер, мужньо билися проти загарбників на фронті і в тилу ворога.
У різних містах споруджені пам'ятники юним героям. Наприклад, у Запоріжжі є пам'ятник відважній молоді. Пам'ятник Ніні Сагайдак стоїть на батьківщині юної героїні – на Чернігівщині. Пам'ятник Ілюші Головачуку – на Буковині. Пам'ятник Віті Коробкову споруджений у Феодосії на кошти, зібрані школярами України. Київському хлопчику-герою Казику Гапоненку спорудили пам'ятник на території школи, в якій він навчався. У Миколаєві є пам'ятник Шурі Коберу і Віті Хоменко. Пам'ятник Валі Котику споруджений в Шепетівці. Це далеко не весь перелік пам'яток, присвячених дітям-героям. А скільки ще невідомо імен тих, хто відважно боровся і загинув смертю хоробрих …
З покоління в покоління передається гіркота втрат, співчуття і схиляння перед учасниками тих подій. Низький уклін всім загиблим. Ми щиро вдячні нашим предкам, які віддали свої життя за наше життя. Ми схиляємо голови перед світлою пам'яттю батьків, дідів, братів, сестер, рідних і невідомих. У наших серцях завжди житиме подяка. Пам'ять людська – безсмертна. Ми повинні прагнути підтримувати мир у всьому світі, але й не забувати нашу історію.
Звичайно, всім пам'ятники поставити неможливо, але ті, що споруджені, і книги, написані по правдивих історіях тих років, безумовно, увічнюють пам'ять про героїв в серцях вдячних нащадків.
За час, який минув з останнього дня війни, вже виросло не одне молоде покоління. Але ніколи, поки світить сонце, не забудуть люди те, що відбувалося. Ми завжди з вдячністю згадуватимемо про подвиги дорослих і дітей, завжди будемо пам'ятати про великі справи маленьких людей з великої літери.
Автор: Валентина Рущак