У Парижі почалися переговори президента України Володимира Зеленського з його французьким колегою Еммануелем Макроном у форматі віч-на-віч.

Українського лідера Макрон зустрів біля Єлисейського палацу і вони вирушили на переговори.

Відмітимо, що ексміністр закордонних справ України, співзасновник Центру національної стійкості та розвитку Павло Клімкін, вважає, що у зустрічей ювілеїв не буває. Занадто багато честі. Але Зеленський їде до Макрона якраз за два роки, майже день у день, після першої зустрічі Далі передаємо його слова в оригіналі.

Тоді це було знайомство і у якомусь сенсі для Зеленського «курс молодого бійця», щонайменше у сфері зовнішньої політики. Тепер, коли Росія здійснює «розвідку боєм» біля наших кордонів, підвищуючи ставки, йдеться про реальне бойове випробування.

Розмова з Макроном і Меркель визначить, чи Франція та Німеччина стануть на нашу сторону, або просуватимуть елементи «лайтової» версії російського сценарію — тобто «компромісу». І Німеччина, і Франція знаходяться напередодні виборів, які відбудуться у Німеччині цього року, а у Франції, відповідно — наступного. Коронавірус завдав удару не тільки по економіках, але і по людських настроях. Швидкість вакцинації не критикується тільки ледачими. Спалах конфлікту на цьому фоні завдасть удару по іміджу Німеччини та Франції, адже покаже, чи здатні вони забезпечити безпеку на Європейському континенті. Ставки для них звісно не такі, як для нас, але також дуже високі.

Зрозуміло, що РФ потрібна не велика війна, а капітуляція. З одного боку, капітуляція України, а це для Москви означає припинення здійснення нами будь-якої самостійної і послідовної політики, та часткова капітуляція Заходу, з іншого боку, оскільки Кремль тестує на міцність нас і одночасно Захід.

Франція та Німеччина прагнутимуть до відновлення статус-кво у переговорному процесі в рамках Нормандського формату. Ціна, яку за це виставляє Росія, абсолютно зрозуміла і озвучена — виконання всіх або щонайменше ключових домовленостей у рамках Паризького саміту, причому саме в російській інтерпретації. Тобто вибори за сценарієм Кремля, ніякого міжнародного компоненту і формула Штайнмаєра, що означає фактичний контроль Росії над Донбасом. Кремль розуміє, що це згенерує хвилю емоцій і може викликати громадянський конфлікт в Україні. В Росії з’являються можливості втручання під приводами від «захисту російськомовних» до «гуманітарних міркувань». Кремль хоче не захопити, а знищити Україну.

Також боюся, що Кремль тисне на Париж та Берлін у питанні постачання води до окупованого Криму. Це буде однією з ключових вимог Кремля у цій грі на підняття ставок. Для нас будь-які кроки у цьому напрямі фактично означатимуть відмову від ключового важеля тиску і взагалі від повернення Криму.

Тому в Парижі йтиметься, чи готовий «колективний» Захід (не тільки, наприклад, США і Великобританія, а саме весь Захід) визнати Україну, хоча б потенційно, своєю невід’ємною складовою. Це означає для них не піддатися на шантаж, адже це саме шантаж, а не блеф Кремля, і чітко заявити, що ми — Україна — є частиною «колективного» Заходу, поділяємо базові цінності та принципи, ну хоча б на рівні декларацій, і будемо у перспективі інтегровані до всіх структур західного світу — як безпекових, так і економічних. Гра Путіна полягає не тільки у тому, щоб створити собі кращі позиції у торгах із Вашингтоном, а й зруйнувати солідарність між США та ЄС, показавши, що існує фундаментальна різниця у тому, як далеко різні частини «колективного» Заходу можуть чи готові піти у підтримці України.

Невід’ємною частиною цієї дискусії є також бачення Німеччиною і Францією етапів нашого шляху до НАТО та ЄС. Я є послідовним ентузіастом нашого членства в НАТО і вважаю, що ми значно підсилимо спроможності Альянсу з огляду на наші досвід та готовність до дій на захист країни. Водночас, на жаль, не бачу основи для розповсюджених зараз тез, що саме тепер дуже сприятливий момент про отримання плану дій щодо членства. Проблема не тільки в опорі у багатьох європейських країнах, існують різні міркування у всієї трансатлантичної спільноти. Німеччина та Франція хочуть зберегти не просто діалог, а достатній рівень відносин з Росією, причому не тільки в економічній сфері. Тому генерувати правильні тези про НАТО потрібно паралельно з аргументованим доведенням, що надання ПДЧ саме зараз посилить, а не послабить нашу безпеку і безпеку Європейського континенту. Сьогодні багато ключових країн НАТО у цьому аж ніяк не переконані. Інакше такі тези швидко девальвуються.

Розмова в Парижі може визначити систему координат, в якій ми знаходимось, а головне — чого ми варті у європейській політиці. Спілкування Макрона та Меркель із Путіним без такого ж рівня спілкування з Україною тривожить багатьох в Україні і закордоном. У п’ятницю ми можемо частково вирішити цю проблему, а можемо створити собі багато нових. Колись Генріх Наваррський казав, що Париж вартий меси — Paris vaut bien une messe, він зробив свою ставку і став засновником нової династії Бурбонів. Для Володимира Зеленського це третій візит у Париж: зустріч з Макроном, Нормандський саміт — цей цикл необхідно добре завершити, оскільки ціна кожної помилки є надзвичайно високою.

Ну і було б дуже симпатично, щоб ми домовились із французами про початок виробництва вакцини в Україні. У Франції його почали, якраз, минулого тижня. Для історії українсько-французьких відносин це було б як старт у космос. А Франція могла би стати ключовим партнером на європейському континенті. Чекаємо.