Командир танкової роти 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка лейтенант Євген Пальченко протягом першої доби масштабного вторгнення РФ на територію України прийняв щонайменше чотири бої з ворогом та забезпечив вихід своїх товаришів по службі з оточення.

За 2 дні Євген разом із довіреними йому взводами танків прийняли бої біля 4 населених пунктів Херсонщини — Сергіївка, Олешки, біля Антонівки (за Антонівський міст) та біля Чорнобаївки.

Євген Пальченко отримав команду на прорив через Антонівський міст. Завдання – прикрити вихід колони українських військ на правий берег Дніпра. Євген згадує ці запеклі бої.

«З правого боку йде БМД (БМД – бойова машина десанту – ред.) супротивника, з ПТУР-ом (ПТУР – протитанкова керована ракета з радіокомандною системою управління – ред.), я кажу своєму навіднику: «Шева», БМД справа». «Бачу, командире!» – [відповів він]. Першим пострілом вона зривається, спалахує. Проїжджаємо метрів 100-150, зліва ще одна БМП супротивника. Іншим пострілом у неї летить вежа, люди, які там були, просто починають тікати. Я вже не звертав на них уваги. Я знав, що позаду мої хлопці, які їх зараз знищать».

Близько 20:00 вечора, 24 лютого, танкова група Пальченка знищила всіх десантників, які зайняли Антонівський міст та стали в оборону. А колона військ ЗСУ понад годину переходила мостом на правий берег Дніпра.

«Вилізаю з вежі, спостерігаю, як колона нашої бригади за годину часу виходить із усією технікою. Мостом йде колона – автомобільна техніка, «бардаки» (машини БРДМ – ред.), піхота, 300-х вивозять, 200-х. Всі ці машини забиті, хтось пішки, хтось як, хто на бензовозах зверху сидів, і всі виходять звідси, з оточення», – згадує Євген Пальченко.

Опівночі з 24 на 25 лютого Росія здійснила авіаналіт на Антонівський міст і почала штурм української оборони. Євген розповідає, як вели оборону і що сили російської армії були переважаючими.

«Найшквальніший вогонь був по командиру батальйону, а я буквально від свого танка був вище. Розставляв танки, ставив завдання. До свого танка мені було метрів 150. Я бачу, зліва піднімаються чоловік 50-100, там просто так бугор ожив. Просто піднялися, із кулеметами, автоматами, РПГ (РПГ – ручний протитанковий гранатомет – ред.). Я не знаю, просто дивом у нас не потрапило».

Пальченко добігає до свого танка. Прикриває командира батальйону. Зв’язку вже не було, танкова група Пальченка відходить від Антонівського мосту.

“Командир батальйону мені каже: “Пісня”, прикрий, зліва противник по мені веде вогонь”. Перед цим у мене було влучення в танк і у мене вийшла з ладу система наведення. Я говорю своєму механіку: «Давай назад правий важіль, щоб навіднику було менше крутити». Отримали завдання відійти від мосту, бо шквальний вогонь, немає управління, зв’язок наш весь лежить», – розповідає Пальченко.

За Антонівський міст боролися 80-та десантно-штурмова та 59-та мотопіхотна бригади. За словами Пальченка, десантники 80-го мали навіть спробу підірвати міст, але російська армія вже прорвалася через Нову Каховку і спустилася з північного сходу, практично зайшовши до тилу української оборони. Тому ЗСУ довелося спочатку відступити до Чорнобаївки, а потім і у бік Миколаєва.

Спочатку танкісти Пальченка відходять до Антонівки та розв’язки біля населеного пункту Молодіжне. Пізніше отримують команду висуватись у Миколаїв.

«Іди в район Миколаєва, там переважаючі сили на тебе йдуть», [отримую наказ]. Я кладу тільки трубку, сідаю в вежу і спостерігаю – з правого боку десять 72-к (танки Т-72 – ред.) супротивника з механізованою ротою. Я тільки говорю в радіостанцію: «Противник праворуч. Вогонь!». І мені в вежу прилітає, не знаю, що мені там прилетіло, у вухах починає дзвеніти, перед очима біле світло, я говорю екіпажу: «Ми горимо – виходимо з машини». Відповзаємо від цього танка і до нього прилітає другий снаряд, чотири снаряди залишалося (в боєкомплекті – ред.) і в нього зриває вежу».

Ще чотири танки залишалися у Євгена Пальченка, вони відкривають вогонь по супротивнику, і це дозволяє їм відступити.

Оборона Антонівського мосту виграла час для української армії, щоб зібратися, перегрупуватися та підготувати нову оборону, вважають військові аналітики та експерти.

«Важливість полягала в тому, що інших переходів через Дніпро немає у тій місцевості, це по-перше. По-друге, там Дніпро дуже широке і дуже велике протягом, а це ускладнює понтонні переправи. Ми взагалі зустріли війну у штатах мирного часу. У нас не було укомплектовано військовим штатом жодної частини. І ці дві-три доби дали можливість хоч частково доукомплектуватися та висунутись нашим підрозділам на межі оборони», – пояснює Олег Жданов, український військовий експерт, полковник запасу.