Секретарі міськкомів, зяті директорів, діти генералів, радянські «цеховики» та «гопники» …
Коли в 1991 році Україна здобула незалежність і проголосила про перехід до ринкової економіки, то прагненням мас до змін рухало бажання змінити комуністичний режим на суспільство свободи і рівності. Зголоднілим за час «перебудови» народу обіцяли, що часи «партійного розподілу» закінчилися, і тепер кожен отримає рівну можливість стати багатієм або політиком.
Але по пришестя років виявилося, що у простого українця з робітничої родини шанси піднятися чесною працею хоча б до рівня власника фабрики ще менші, ніж за радянських часів стати генеральним секретарем. «Продав одне яблуко, купив два і знову продав …» – це була казка для лохів. Нова еліта, підгортають до своїх руках національні багатства, складалася з колишніх радянських секретарів та директорів, з їхніх дітей, зятів і друзів дитинства, з колишніх злодіїв і ментів, спільно зайнялися бізнесом. Зв'язки з потрібними людьми, що грала важливу роль в минулому, стали основною запорукою успіху, який відкриває невеликій групі обраних двері до великих грошей, високим крісел і повної безкарності.
І в цьому можна запросто переконатися, звернувшись до подробиць біографій найбагатших і найвпливовіших людей України, «скучковалісь» в олігархічні клани і політичні земляцтва.
Донецькі: ринок починається з базару
Свого часу про «донецьких» було написано так багато й докладно, що повторюватися просто немає сенсу, якби не одне «але»: в їхніх біографіях часто відсутня дуже важлива сполучна ланка, завдяки якому базарні рекетири і спекулянти змогли стрибнути на більш високу соціальну сходинку власників заводів, газет, пароплавів.
Дійсно, якщо «погуглити» цілком доступне для публічного користування «житіє» донецької еліти за часів її бурхливої молодості в 80-х роках, то можна дізнатися, що майже всі головні дійові особи починали свій шлях в бізнес з радянських базарів, цієї кузні майбутніх олігархічних кадрів. Рінат Ахметов в юності – звичайний «гопник» з бідного спивається шахтарського селища, кілька більш розумний і щасливий своїх однолітків, та ще відмінно вміє «кинути карти», за що і сподобався Аліку Греку (Ахатя Брагіна). І ось вдень вони рубають на донецькому Центральному ринку м'ясо – вже сама по себе тоді це була «блатна» робота », а ввечері різними способами« рубають бабло »у особливо великих розмірах. Крім того, що Алік Грек «тримав» цей ринок, і не тільки тому, що вправно орудував сокирою
Там же на ринку в магазині працював Борис Колесніков: людина, яка з 18 років (з 1980 року) займався виключно торгівлею, в тому числі і «з-під поли». І, як кажуть, до цих пір зберіг звички і замашки типового радянського продавця.
А ось ще один цікавий персонаж з Донецька: колишній Генеральний прокурор України Віктор Пшонка, пізніше втік до Росії. Фігура чи не більш зловісна, ніж вся команда Ахметова разом узята – до якої він, до речі, не належав. Українці вже почали забувати, що «донецька мафія» була не тільки бандитська, але і прокурорська, причому друга була набагато гіршою за першу. Але от питання: як простий хлопець із села під Слов'янському зумів піднятися по кар'єрних сходах?
Це стане зрозуміло, якщо звернути увагу на його дружину Ольгу Миколаївну. У далекому 1975 році молодий дембель Вітя Пшонка познайомився з дівчиною Олею, чиї родичі працювали в Краматорському міськкомі КПРС. Дівчина Оля робота в місцевому Бюро торгової експертизи (в тому числі займалася міським базаром), і дуже швидко стала начальником цьому важливої ланки в системі радянської торгівлі Краматорська. Потім, на початку 90-х вона стала засновницею і керівників Донецької Торгово-промислової палати, а з 2003 року взяла в свої руки і Торгово-промислову палату України (в якій до сих пір зіц-головою працює її чоловік Геннадій Чижиков). І ось тоді, давним-давно, дембеля Віктора, відразу ж підкорив її серце, відправили вчитися в юридичний – після чого, завдяки Ользі Миколаївні та її родичам, він швидко зробив прокурорську кар'єру в Краматорську, а в 1997-му потім був зведений в Донецьку з Геннадієм Васильєвим і Віктором Януковичем. До речі, Людмила Янукович і Ольга Пшонка були подругами не розлий вода, завдяки чому великими друзями стали і їхні чоловіки.
Ну, з сімейством Пшонок все зрозуміло, а ось як вдалося швидко і високо злетіти підручним Аліка Грека, залишилося таємницею за сімома печатками. Адже на початку 90-х не можна було ось так запросто прийти з вулиці, навіть з повною валізою грошей, і приватизувати собі комбінат. Потрібні були зв'язку, що дозволяли стати великим власником, причому часом ці зв'язки дозволяли стати їм і без наявності необхідної суми.
Харківські: «цеховики», «бариги» і «кидали»
Уявлення середньостатистичного українця про харківський клан зазвичай обмежується двома персонажами: Михайлом Добкіним (допою) іГеннадіем Кернесом (Гепою). Їхнє знайомство відбулося ще на початку 80-х, і тоді вони належали до абсолютно різних соціальних прошарків. Недалеко від харківського Центрального ринку, відразу за Будинком Торгівлі, розташовувалося безліч невеликих магазинів, директором одного з яких був Марк Мойсейович Добкін – батько Михайла (1970 р.н.) і його брата Діми (1975 р.н.).
Марк Мойсейович був шановний людиною з великими зв'язками, він особисто знав навіть начальника харківського УМВС полковника Олександра Бандурки – майбутнього главу обласної міліції, творця «ментовської даху» харківського бізнесу та схем пільгового імпорту через зареєстровані в Чорнобильській зоні фірми, чиї сини Олександр і Сергій очолювали харківську податкову інспекцію і податкову міліцію. А ось юридичний базис для фірм Бандурки і Марка Добкіна на початку 90-х створювала Інна Богословська, до послуг якої зверталися багато харківських олігархи першої хвилі.
Але найголовніше, що Марк Мойсейович особисто знав всіх завідувачів торгових складів ширвжитку, які перебували неподалік, і брав участь у схемах торгівлі дефіцитом «з-під поли». З цього, ще до «перебудови» і починався бізнес Добкіних. А недалеко від магазину Марка Мойсейовича була точка наперсточників і «кидал» під проводом якогось Гепи – який, як стверджують ЗМІ, через роки прибрав до рук «общак» харківських угруповань і перетворився в бізнесмена Геннадія Кернеса. Зрозуміло, що юний Михайло, який бігав в батьківський магазин, захоплювався цими удалими хлопцями, може бути, навіть мріяв стати таким як вони. Однак Марк Мойсейович не схвалював це знайомство, і все своє життя, як міг, намагався обмежувати вплив Гепи на Мишу. До речі, весь сімейний бізнес Добкіних вів саме Марк Мойсейович, а не його сини, користуючись своїми старими, ще радянськими зв'язками. Але на початку 2016 року він помер, і схоже, що тепер бізнес-князівства Добкіних прийшов кінець.
Однак Харків подарував Україні набагато більше багатих і відомих людей. Наприклад, Вадима Рабиновича – відомого «цеховика» кінця 70-х початку 80-х, який чим тільки не займався: друкував настінні календарі, тримав цех з виготовлення фільонок і майстерню кришталевих ваз, а потім сів на 6 років за розкрадання в особливо великих розмірах. Сидів він, не знаю ні в чому потреби, а коли був достроково звільнений у 1990-му, то створив свою першу фірму в партнерстві з … своїм колишнім начальником загону по колонії старлеєм Альошиним. У 90-х Рабинович розвинув настільки бурхливу і не зовсім законну діяльність, що його намагалися заарештувати і в Україні, і в Ізраїлі – але лояльність влади Землі Обітованої він купив, подарувавши Єрусалиму величезну золоту менору (семисвічник) з чистого литого золота. Після цього його раптом пробачили і в Києві.
Хоча Рабинович з 90-х не працює по Харкову економічно, в даний момент не можна не помітити як він «тягне» в політику ще одного харків'янина -Євген Мураєва, що вважається нині надією екс-регіоналів, присутніх в партії «Життя». Це турботлива підтримка пояснюється тим, що ще з «цехових» часів Рабинович був близько знайомий з тестем Мураєва – Олегом Тарановим. В УРСР він працював директором заводу і обирався народним депутатом Верховної Ради, а в 90-х обіймав посади в Кабміні і на Банковій. От саме на його дочки Валерії і одружився свого часу харківський «золотий хлопчик», відмінник-студент Євген – хоча сам Мураєв це всіляко приховує і ніколи не світить дівоче прізвище дружини. Це і зрозуміло: адже тоді б став відомий запорука успіху молодого харківського бізнесмена, вже в 23 роки очолював компанію з торгівлі нафтопродуктами.
Дніпропетровські: обкомівські і «південмашівського»
Ще з часів Брежнєва-Щербицького і до самого 2010 року Україна правил Дніпропетровськ – точніше, його численні клани, нерідко перебували в стані війни один з одним (як Лазаренко і Кучма). Особливістю еліти цього регіону було її походження: ніяких «гопників», навіть ніяких «цеховиків», тут все були пов'язані з партійними і комсомольськими органами, з міською владою, а також з великими підприємства типу «Південмашу».
Дуже багато українських політиків 90-х самі вийшли з цих кабінетів: Леонід Кучма був спочатку парторгом, а потім директором «Південмашу», Павло Лазаренко – головою Дніпропетровської облради, Володимир Яцуба – першим секретарем Дніпропетровського міськкому (1988-90) і головою Дніпропетровської міськради ( 1990-91), Валерій Пустовойтенко – головою Дніпропетровського міськвиконкому, Сергій Тігіпко та Олександр Турчинов по черзі керували Дніпропетровським обкомом ЛКСМУ. Під час «перебудови» всі ці люди не просто стояли біля витоків «кооператорства», вони їм управляли і коректували величезні грошові потоки. Тому на початку 90-х у них не було проблем ні зі стартовим капіталом, ні з діловими зв'язками. Просто більшість з них вважали за краще не бізнес, а високі керівні посади в незалежній Україні.
А ось ще один цікавий чоловік: керівник відділу партійно-ідеологічної роботи Кіровського райкому Дніпропетровська (в 1990-91 голова Кіровського райвиконкому) Геннадій Тимошенко, чий 18-річний син Олександр одружився на 19-річній студентці Юлії Григян. Це він допоміг молодим відкрити в 1987-му мережу відеосалонів, а в 1989-му, за допомогою свого хорошого знайомого секретаря комсомолу Сергія Тігіпка, створити молодіжний центр «Термінал».
З «правильного» заміжжя або одруження починалася кар'єра багатьох українських олігархів. Ось, наприклад, простий дніпропетровський студент Віктор Пінчук, людина в юності досить м'який і інтелігентний навіть за радянськими мірками, був зобов'язаний своїй подальшій бізнес-кар'єру тестю Володимиру Аршаву – завідувачу Дніпропетровського обласного управління охорони здоров'я та особистого приятеля Павла Лазаренка.
Ну і кажучи про «дніпропетровських», як же не згадувати Ігоря Коломойського! Ця людина-бульдозер з кипучої пробивний енергією і повним байдужість на оточуючих просто не міг працювати простим радянським інженером жодного дня. Здається, він у будь-якому випадку прогриз би собі якийсь шлях до великих грошей! Але сталося це цілком мирно, за допомогою знайомих по інституту. Спочатку його однокурсник Кирило Данилов (чия бабуся була партпрацівників) привів Коломойського в кооператив «Феаніт» – філія радянсько-фінський-американського СП «Новінтех», який займався поставками в СРСР комп'ютерів, оргтехніки, косметики, сигарет та іншої ходової всячини. У цьому ж кооперативі Коломойський зблизився зі своїми майбутніми партнерами по бізнесу, майбутніми олігархами Геннадієм Боголюбовим і Олексієм Мартиновим.
Ще одним важливим людиною в долі Коломойського був Сергій Тігіпко. Вони познайомилися ще в 1980 році: член комітету комсомолу Тігіпко Дніпропетровського металургійного інституту організував в клубі ВНЗ дискотеку, відразу ж стала місцем популярної тусовки молоді (куди потягнулися міські фарцовщики і неформали). Це дуже вразило першокурсника Коломойського, який швидко познайомився з Тігіпком та іншими цікавими людьми. Через десяток років, через Тігіпко ж, він зблизився з Леонідом Милославським – сином дніпропетровського «цеховика» Аркадія Милославського. А на початку 1992 року Тігіпко і Милославський умовили Коломойського відкрити «Приват-банк», з якого почалася історія могутньої бізнес-імперії «Приват».
Вінницькі: не "Рошен» єдиним
Курйоз у тому, що хоча стоїть зараз на вершині піраміди української влади команда прозвана «вінницькими», насправді з Вінниці там лише одна людина – нинішній український премьерВладімір Гройсман. Він дуже молодий (народився в 1978 році) щоб мати власні корені в радянському минулому, однак їх мають його предки. Як писали, його дід Ісаак Гройсман був червоним комісаром, який на пару з комбригом «червоних слобожанських козаків» Примаковим перебили половину вінницьких «буржуїв» і майже всіх тамтешніх «мазепинців». Молодший син доблесного більшовика, Борис Гройсман, таким ентузіазмом не відрізнявся і всю молодість пропрацював на радіоламповому заводі, лише в 1990-му ударившись в кооператорство – і ось тут вже він розвернувся, немов зліз з печі Ілля Муромець. А його син, Володимир Гройсман, з 14 років працював на малих підприємствах батька, в 16 років (!) Став комерційним директором його фірми «Юність» (як же він договору підписував?), Потім за 3 роки (!) Здобув вищу освіту в МАУП. Просто вундеркінд якийсь!
А ось Петро Порошенко до Вінниці має досить опосередковане відношення: у нього там є бізнес, в 1998-му він балотувався там до Верховної Ради, але не більше того. Насправді Порошенко родом з Одеської області, в 80-х він якимось чином примудрився вступити на факультет міжнародних відносин Київського університету (дуже «блатний» факультет), де познайомився зі своєю майбутньою дружиною Марією – чий батько Анатолій Переведенцев був заступником міністра охорони здоров'я УРСР. Сам Переведенцев був родом з Липецька, і так вже вийшло, що потім приватизація Липецької кондитерської фабрики і Липецького автозаводу стали ключовими кроками у створенні «Рошен» і автобізнесу Порошенко.
Що ж стосується Ігоря Кононенко, багато років є довіреною особою Порошенко, то тут секрет простий: він був ще армійським другом майбутнього президента України. А коли Кононенко навчався в столичному Автодорожньому інституті, то там він здружився з Олегом Свинарчуком (недавно змінив прізвище на Гладковський), який потім став їх третім членом нерозлучною бізнес-команди.
Закарпатські: погнали наші міських
Коли українці говорять про «закарпатських», то зазвичай вони мають на увазі тільки тамтешнього «барона» Віктора Балогу, ось уже багато років є господарем регіону. Однак це не зовсім вірно, оскільки до «закарпатським» відноситься і не менш відомий Валерій Гелетей. Між цими двома персонажами української політики дуже багато спільного: наприклад, вони народилися в сусідніх селах і їх рідня добре знала один одного. А подібні зв'язку в Закарпатті грають дуже важливу роль: саме на них, зокрема, побудована тамтешня місцева мафія «Цімбора», члени якої є одна одній то односельцями, то шуринами. І ось нібито саме причетність до «ЦІМБОРА» зробила в 80-х роках товарознавця Мукачівської господарсько-товарної бази Віктора Балогу шановним і впливовим бізнесменом, а потім і господарем краю.
Однак в історії не згадується таке важливе ім'я, як Василь Дурдинець – старий радянський функціонер, в 80-х і 90-х роках мав неабиякий вплив в правоохоронних і силових структурах України. Який народився в тому де районі, що Балога і Гелетей, і його рідня знала їх рідню. Більш того, існує версія, що Валерій Гетель ще перед армією одружився з племінницею Дурдинця – завдяки чому строкову службу він ніс поруч з будинком, контролером на прикордонному посту. А потім була академія МВС і запаморочливої кар'єра в Києві, куди його перевели працювати в «хлібний» столичний УБОЗ. Але ще раніше
Ну і в світлі цих чуток немає нічого дивного в тому, що пізніше поруч з прізвищами Віктора Балоги і Володимира Гелетея (старшого брата «фельдмаршала Іловайського», який працював в Закарпатському УМВС) в скандалам спливало й ім'я Тиберія Дурдинця – племінника шановного патріарха.
А ось бізнесмен і політик Нестор Шуфрич належить до зовсім іншого закарпатському клану «ужгородських» – переважно міських, родовитих, і мають впливових родичів в радянському минулому. Це вони були опорою СДПУ (о) в регіоні і до сих ділять сфери впливу з мукачівської «ЦІМБОРА», на жаль, часто програючи їй.
Нестор Шуфрич – зразок ще одного радянського «золотого хлопчика». Його дідусь був завідувачем відділення банку, а бабуся чемпіоном з тенісу – спочатку в Чехословаччині, потім в Угорщині, а потім в СРСР (по мірі переходу краю з однієї держави в іншу), батько працював керівником обласного спортивного товариства, мама в управлінні спортивної лотереї, і всі вони дбали про Нестора як могли. Віддали його в англійську школу, будинки навчили угорському та словацькому мови, в армії він служив перекладачем у штабі радянських військ в Угорщині. А відразу після демобілізації Нестора одружили на такий же «золотий дівчинці» – Ірині Бандровський, дочкою тодішнього першого секретаря Закарпатського обкому КПРС Генріха Бандровського. Так що вже в кінці 1989-го року батько і син Шуфрича заснували спільне радянсько-австрійського підприємство «Текоп-Карпати».
Чернівецькі: Сеня і його команда
Це наймолодший український клан, до того ж зав'язаний на одному-єдиному людині, що зібрав своїх друзів дитинства і однокурсників в єдину команду. Так, мова йде саме про Арсенія Яценюка, чия мама була викладачем кафедри філології Чернівецького університету, завідував якою Федір Степанович Арват. Це ім'я ні про що не говорить українському обивателю, проте у Федора Степановича на цій же кафедрі працювала дочка Олена Федорівна Бурбак – мама Олексія Бурбака, який товаришував з сіней Яценюком, що називається, з пелюшок, і його молодшого брата Максима Бурбака, який став третім нерозлучним членом їх компанії. Тепер-то зрозуміло, чому саме на нього Яценюк залишив фракцію «Народного фронту» в парламенті ?!
Коли хлопці трохи підросли, у них з'явився молодший приятель Павлик – нині відомий як міністр юстиції Павло Петренко. Ця трійця тоді була нерозлучною, як і сьогодні. А ось після надходження Арсенія Яценюка до Чернівецького же університет коло його друзів (майбутніх міністрів його уряду і депутатів «Народного фронту») значно розширився. Так в Сеніну команду потрапили його однокурсники Андрій Пишний, Андрій Іванчук і майбутній військовий прокурорАнатолій Матіос.
Зрозуміло, що їх студентська компанія так би і залишилася звичайною юнацької тусовкою, які зазвичай розпадаються з часом, якби не бізнес-ентузіазм Арсенія. Розуміючи, що для здійснення серйозних економічних проектів недостатньо мати маму-викладача, він зблизився з Валентином Гнатишевим – сином тодішнього губернатора Чернівецької області. І ось уже за допомогою його тата відкрив юридичну фірму «ЮРЕК Лтд». А потім ще одним другом Яценюка став колишній перший секретар Чернівецького обкому ЛКСМУ Іван Ринжук, з 1994 по 2011 роки був міський головою Чернівців і близьким бізнес-партнером Яценюка (зокрема по міських ринків «Калинка» і «Добробут»), а після свого повалення перебрався до Верховної Ради (вгадайте, в яку фракцію).
Київські: золото партії
Українці настільки звикли до того, що Києвом про черги керують б'ються за столицю регіональні клани, що зовсім випустили з уваги існування «київських» – не якихось там приїжджих з Донбасу або з Дніпропетровська, а саме місцевих, практично корінних. Типовими представниками яких є брати Ігор і Григорій Суркіси.
8
Їх сімейний бізнес почався в 1975 році, коли Григорій Суркіс влаштувався на роботу в трест «Київжитлорембудмонтаж», де здійснив кар'єру від виконроба до начальника управління виробничо-технологічної комплектації. Тобто завідував будматеріалами для споруджуваних житлових мікрорайонів столиці, а найголовніше – складами з сантехнікою, паркетом, шпалерами, фарбами та іншим дефіцитом радянського часу, за яким до нього приїжджало все столичне начальство. Сам же Григорій Суркіс тісно зблизився з головою Київського міськвиконкому Валентином Згурським, які займали цю посаду в 1979-90 р.р. і, як говорили, не раз рятував Григорія і його брата Ігоря (прибудованого в 1981 році в цей же трест) від ревізій і ОБХСС.
З початком «перебудови» брати-будівельники взяли під своє крило клуб «Динамо», що дозволило їм відрити при ньому ряд кооперативів та спільних підприємств, які мали пільги для зовнішньоторговельної діяльності. А в 1991 році з'явилося підприємство «Омета-інстер» (майбутня «Омета XXI століття»), в число засновників і керівників якого увійшли: брати Суркіси, Валентин Згурський, чоловік його родички Юрій Лях (начальник управління кредитними ресурсами «Інкобанка»), викладач КГУ Богдан Губський, Юрій Карпенко, і тодішній голова Спілки адвокатів України Віктор Медведчук. Команда, яка отримала в 90-х прізвисько «київської сімки».
До «київським» відноситься і скандально відомий Валерій Хорошковський, який нині знаходиться в бігах за межами України. Його тато теж будував будинки, проте не завідував складами, а лише креслив фундаменти – тому юний Валера пішов працювати шофером в зоопарк, де, за чутками, вивозив гній в старому самоскиді. І залишатися б йому на цьому рівні до самої старості, якщо не вдала одруження – стала можливою завдяки його неприродною пристрасті до прилизаності і парфумерії (при такій-то роботі це зрозуміло!).
Так ось, за чутками, Валерію вдалося звабити родичку Костянтина Продана – колишнього керуючий справами ЦК КПУ (1984-91). Щоб зрозуміти масштаб отриманого ним «приданого», варто знати, що в руках його тестя на початку 90-х знаходилося не тільки «золото партії», а й фонд ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Не дивно, що вже через два роки після весілля Хорошковський мав кілька виробничих фірм, торгував металів і нафтою, виходячи на співпрацю з початківцями російськими олігархами. Що ж, як то кажуть, шукайте жінку!