Українські воїни руйнують плани противника, який не залишає спроби оточити місто-фортецю на Донеччині.

РОВ кидають основні зусилля на ведення наступальних дій на Лиманському, Бахмутському, Авдіївському та Мар’їнському напрямках. Лише протягом п’ятниці, 7 квітня, там було відбито понад 60 ворожих атак. Про поточну ситуацію в Бахмуті розповів боєць ЗСУ, який напередодні анонсував дуже важливий вечір та ніч у подальшій долі “фортеці”.

“Ми ще тут, контролюємо частину міста, важкі бої продовжуються, перерізати коридор з Бахмута ми їм не дали, окупанти намагаються видавити нас, але у вуличних боях ми тримаємося”, – написав у Telegram боєць,  під ніком «Бахмутський Демон». Битва за залізницю триває, російські злочинці рвуться до залізничного вокзалу.

Також зазначимо, що росіяни настільки концентруються на взятті Бахмуту, що розмивають свій наступальний потенціал, який хотіли зосередити для взяття інших населених пунктів – того ж Вугледара чи, наприклад, Авдіївки. Це ще більше віддаляє ворога від його політичної мети – вихід на адмінмежу Донецької області, про це пише Іван Киричевський.

Так, аргумент “відступити з міста, щоб зберегти резерви для контрнаступу” по-своєму виглядав раціональним. Але гору взяла інша реальність – захищати місто, щоб ворог не міг наступати на інших напрямках.

Наскільки насправді гігантськими для росіян є втрати у 50 тисяч окупантів, можна показати не тільки на порівнянні, що такого угрупування вистачило б для повторного наступу на Київ. Можна й інше навести – станом на початок 2022 року сухопутні війська маленької та гордої Фінляндії налічували усього 4 тисячі кадрових військових та 9 тисяч резервістів. У той час як націлені на “Країну Суомі” 11-й армійський корпус берегових військ Балтійського флоту та 14-й корпус берегових військ Північного флоту Росії налічували загалом близько 20 тисяч окупантів.

Обидва ці корпуси росіян зазнали розгрому в Україні. За березень 2023 року по всій лінії фронту було утилізовано понад 21 тисячу окупантів.

Схоже, що за час кампанії за Бахмут, яка ще далека до завершення, із системою управління окупаційними військами трапились специфічні речі. Вони неодмінно зіграють в плюс ЗСУ під час майбутнього контрнаступу. Погляньмо ось на що.

До повномасштабного вторгнення в Україну в “елітних” частинах армії Росії дисципліна теж підтримувалась кримінальними методами, які міг заохочувати навіть офіцер на посаді командира полку чи бригади, а генералітет вище просто закривав очі та покривав. Іншими словами – один і той же суб’єкт і командував, і піддавав репресіям, аж до зазіхання на життя. Схоже, саме це і давало росіянам той агресивний імпульс, який рухав ними вперед до агресивних наступальних дій у перші тижні війни.

Тепер же офіцери в частинах просто командують, а знищують загороджувальні загони взагалі від Росгвардії. У вагнерівців просто ліквідовують один-одного.

Такого виявилось цілком достатньо, щоб і далі продовжувати “піхотні штурми” під Бахмутом чи іншими гарячими точками. Однак виявилось не достатньо, щоб формальну перевагу в живій силі перетворити на якісний показник, необхідний для успішного “наступу на декількох напрямках”.

Інший аспект лежить у сфері саме оперативного мистецтва.

Повномасштабне вторгнення в Україну росіяни починали, опираючись саме на батальйонно-тактичні групи.

Недоліки побудови російських БТГр виявились занадто критичними, тому російські генерали прагнули оперувати крупнішими з’єднаннями.

Амбіції сягали рівня армійського корпусу, але той самий “грізний” 3-й АК “стерся” буквально за місяць боїв під час контрнаступів на Харківщині та Херсонщині. Під час звільнення Слобожанщини наступальні частини ЗСУ заодно ліквідували  залишки 1-ї танкової армії, в якій були лише “елітні” дивізії з Підмосков’я. На такому тлі російським генералам не просто довелось забути про свої “оперативні” амбіції аж так, що доля того ж генерала Рустама Мурадова виявилась залежною від успішності однієї лише 155-ї бригади морської піхоти.

Всі ці факти означають лише одне – Україна переможе, а від ворога на нашій землі не залишиться ні сліду.